Їжак у прозорій воді

1

Я не запам'ятав того моменту, коли опинився в довгому тунелі чи коридорі, в кінці якого яскраве світло притягувало, манило своєю чистотою. Мене здивувало не саме перебування в місці, де хотілося не йти, а летіти, та насамперед колір, в який було все пофарбовано. Намагання визначитися в палітрі виявилися марними. Стіни, що здавалися блакитними, за хвильку вже сяяли лазуровим блиском, щоб наступної миті засліпити яскраво-жовтим відтінком, а ще за крок злякати криваво-червоною своєю безоднею. Кольори змінювалися майже непомітно і це по-своєму заспокоювало.

Врешті-решт коридор закінчився і я потрапив до дзеркальної, як спочатку здалося, кімнати. Втім, відразу роздивитися стіни не вийшло, позаяк моєю увагою заволоділи промені світла, що пробивалися крізь шпарини між грубими дошками підлоги. Закортіло навіть підстрибнути, щоб побачити, як хаотично клубочитиметься пил у цих яскравих смугах; як потім він потихеньку осідатиме, щоб знову здійнятися догори від найменшого поруху повітря.

— Жодного пилу тут немає, — знічев’я пролунало з центру кімнати.

Я підвів очі. Переді мною за столом без ніжок сидів чоловік в сірій сорочці. Складалося враження, ніби стільниця висить в повітрі. Довелося навіть нахилити голову, щоб на власні очі пересвідчитись у цьому припущенні — крім волохатих ніг, взутих в жовті шкіряні капці, більше нічого я там не побачив.

Незнайомець тим часом поправив окуляри й жестом запросив пройти до столу. Він просканував мене позбавленим емоцій поглядом і за мить вже роздивлявся щось у схожому на планшет пристрої, який невідомо звідки виник в його руках.

У мене з’явилося бажання якнайшвидше дізнатися, що це за місце, та розпитати я не встиг. Позаяк увагу відірвали великі світлини на стіні — мої світлини! — хоча міг заприсягтися, що ще мить тому на їхньому місці бачив звичайнісінькі дзеркала! Блиснула було думка, що все навкруги змінюється, підлаштовуючись під мене. Та я не встиг її розвинути, бо зосередився на знимках.

Ось я біля свого будинку роздивляюся квітку на дереві. І цей маленький карапуз, який тільки-но навчився стояти на ногах — теж я. Як і те хлоп’я в трусиках, що за столом доїдало миску манної каші. А тут я вже юнак з пушком на верхній губі — дивлюся на дівчину й мій погляд яскраво передає бажання та страх, що заволоділи мною…

Хтозна, як довго розглядав би я ті світлини, якби чоловік за столом голосним вигуком не вивів мене з полону ностальгії. Він і досі дивився у пристрій, але тепер наче виторопня ловив. На мій здивований погляд незнайомець показав планшет з якимись числами, діаграмами:

— Як? Як таке може бути? — водночас залопотів.

— Ви про що? — достобіса незвичної інформації змушувало мене почуватися збентеженим.

— Ось, бачите? — чоловік вказав на екран. — У вас гріхів та чеснот порівну. Абсолютно! І це проблема.

Я, нічого не розуміючи, продовжував мовчати.

— Ви померли — невже ще не збагнули? — додав конторник. — Вітати не буду, хоча тут ви перший такий.

Чоловік витер лоба серветкою, яку витягнув наче з повітря. Опісля зіжмакав її та відкинув. І серветка зникла.

— Розумієте, — продовжив невдовзі, — ви за життя добрих та поганих вчинків назбирали ідеально однакову кількість. А саме від їх порівняння й залежить, де вікувати: в Раю чи в Пеклі. І до вашої появи у всіх — нехай на мільйонну частку відсотка, — але завжди щось переважало.

Розгублений конторник відклав планшет, який потихеньку став зникати, наче розчинявся в повітрі. Я, спантеличений несподіваною звісткою про власну смерть, не здивувався оборудкам з предметами. Мій співбесідник, схоже, володів здатністю створювати ілюзії — інакше пояснити зникнення начебто реальних речей мені не вдавалося.

Чоловік за столом тим часом почухав лоба, витер носа. Потім витягнув з-під столу товсту книжку, якої — я міг небом свідчитися! — раніше там не було. Він гортав сторінки, щось вишукуючи, але вираз його обличчя від цього менш збентеженим не ставав. Нарешті й книжка була відкладена, щоб теж розтанути в повітрі.

Деякий час в кімнаті панувала тиша. Конторник закусив губу і нервово тарабанив пальцями по столу, напружено про щось міркуючи. Я ж ніяково дивився на нього й намагався навіть не дихати. Бо якби моя воля, то ніколи б сюди не з’являвся — не подобалося мені бути джерелом чужих неприємностей.

Врешті-решт чоловік зітхнув:

— А вам куди б хотілося потрапити? — перепитав.

Цього я не очікував: їв, спав, працював, але якось не замислювався, де планую провести вічність. Та й з того, що чув про потойбіччя, ніщо не подобалося мені. В Раю, на мою думку, панував застій та нудота: всі ходять, усміхаються один одному й жодних пригод. А в Пеклі… Втім, про нього за життя думати не хотілося — раптом все почуте виявиться правдою.

Я так і відповів:

— Не знаю.

Бачили б ви його очі! З таким поглядом інший негайно запроторив би мене якнайдалі, але конторник, схоже, такого задоволення собі дозволити не міг.

Він заскрипів зубами, звідкілясь знову витягнув планшет, щось погортав у ньому.

— То, може, для розуміння ваших вподобань проведемо коротке опитування? — він говорив, ніби кота в мішку м’яв.

— Ось, наприклад, перший пункт: ваш улюблений колір?

— Ви серйозно? — ні, я полюбляв анкети, але ці заяложені варіанти в них завжди бісили мене. — Може, ще запитаєте, з якої ноги вранці встаю з ліжка або ж куди кладу шкарпетки перед сном? Краще б запропонували кинути жереб, їй-бо!

— О, а це ідея! — в конторникових очах промайнула іскорка надії.

Він помахом руки відкинув планшет і той майже відразу зник. Натомість на його долоні, що простяглася до мене, з’явився невеликий металевий диск, схожий на монету.

— Підкидайте! — в голосі канцеляриста чулася впевненість у скорому розв'язанні питання. — Хмара — почимчикуєте в Рай, вогник — самі розумієте куди, — й конторник задоволено захихотів.

Невизначеність мене також не влаштовувала, тому я взяв кружало, повертів у руці. На одному його боці дійсно було зображене вогнище, а на іншому — хмаринка. По центру диска для чогось провертіли маленьку акуратну дірочку. Дитяча цікавість змусила зазирнути в той отвір. Від побаченого мурашки пробігли спиною: конторникове око, на яке я дивився, здавалося занадто великим. А ще воно не мало зіниці.

Я відвів кружало від очей, зиркнув на конторника — той запопадливо посміхався. Намагаючись оцінити вагу монети, я підкинув її на долоні. Але впіймати не встиг. Вона впала на підлогу, покотилася й через мить зникла в щілині між дошками.

— Упс! — мій вигук прозвучав тихіше, ніж дзенькіт металевого кружала об дерево.

— Трясця! Та щоб мої небриті ноги… — канцелярист зустрівся зі мною поглядом і замовк — правила поведінки, схоже, не дозволяли йому лаятися при відвідувачеві. Чоловік спантеличено позирав то на мене, то на щілину, в якій зникло ймовірне розв'язання проблеми.

— А що у вас під цими дошками? — я намагався не дивитися на службовця. — Може, спробуємо те кружало дістати? — прошепотів.

— Та звідки я знаю, що там! — в голосі конторника чулися нотки розпачу, що межував з істерикою. — Підлога, та й годі! За що мені все це? Чим я заслужив таке? — скаржився він невідомо кому.

— То, може, ще одну — фьюіть? — я жестом показав, як підкидаю монету.

— Ага, щоб і вона — бздинь! Ні, треба щось інше, — і пальці канцеляриста нервово зацокотіли по стільниці.

А у мене у вусі раптом зачесалося й закортіло подлубатися в ньому.

— Перепрошую, а у вас випадково вушних паличок не знайдеться? — поцікавився в конторника. Бо зміг же він з повітря витягнути серветку та монету, то хіба вже не дістане бамбукову шпичку з ватою на кінці.

Канцелярист аж завмер:

— Паличок? — перепитав. В його очах, здалося, вчергове промайнула блискітка надії. — А це варіант!

Чоловік звідкілясь дістав два однакових прутика й одного з них відразу надламав:

— Ось: короткий означатиме дорогу до Пекла, — прошепотів. — Довгий — Рай чекатиме на вас, — і простягнув ті патички.

Конторник перелякано поглядав то на мене, то на палички. Рука його легенько тремтіла, на лобі почали з’являтися краплини поту. Я теж хвилювався. Від цього вибору залежало моє подальше буття, тому намагався робити все зважено, без поспіху. Декілька разів мої пальці торкалися прутиків, та в останню мить відсмикувалися. Від напруги й чоло також спітніло, і я відчув як переніссям скотилася краплина.

Врешті чоловік за столом не стерпів:

— Що ж ви тягнете! Точніше — не тягнете. Тягніть вже скоріше!

Я злякано сіпнувся й щосили смикнув першого-ліпшого патичка — пальці відразу намацали обламаний кінець.

— Сподіваюся, ви не оскаржуватимете свій вибір? — канцелярист шепотів і благальна посмішка мерехтіла на його обличчі. Втім, від того, що одне чоловікове око сіпалось, здавалося, наче він підморгує мені.

— Ні, не буду, — також прожебонів я. Бо врешті-решт, подумав, немає різниці, де вікувати — людина ж до всього звикає.

— От і добре! Бажаю вам витримки та… Втім, і цього достатньо. Проходьте! — конторник вказав на двері, що з’явилися на абсолютно білій стіні.

Я ще вагався йти туди чи не йти, та чоловік вже вискочив з-за столу й легенько підштовхнув мене до проходу. Нервово посміхаючись, він дочекався, поки я переступлю поріг, і швиденько зачинив за мною двері. Останнє, що запам'яталося перед тим, як морок остаточно поглинув мене, було полегшене конторникове зітхання...